Не здолали українців ні війни, ні голод,
Самі впали на коліна, як уздріли долар...
Не з примусу, нез полону, а з власної волі
Верніть хвойди з-за кордону з згортками в подолі.
Везуть малих бусурманів у козацьку землю,
Там, де турок не ступав, турченят наперли.
Дурна мати, Україна, ще й сльозу пускає,
Рідні діти вимирають, - чужих пригортає.
Схаменися, бідолашна! Кого ти вітаєш?
Кому завтра довіриш бунчуки й литаври?
Що їм твоя минувшина, твоя гордість, слава...
Кольоровеньким байстрятам те - казка забавна.
Бодай, ненько, твої дочки, мої рідні сестри,
Ще в пелюшках захололи, а ніж ото везти
Свою вроду, своє тіло поганцям на втіху...
Чому лоно їх не всохло, як на сонці стріха?!
Встануть діди із могили в день Суда Страшного:
- А де ж наші праправнуки? Не впізнать нікого...
Ходять, бродять попід тином бруднопикі дітки,
А матусі їх, повії, все "на заробітках".
