Мовчання вапна і миртів,
та мальви зі сну червоні.
Гаптує черниця ревно
зірки золотих левконій.
Там семеро дивних птахів
хитають лампаду тьмяну.
А церква бурчить, неначе
ведмідь цирковий в кайданах.
Граційно стібки кладуться,
і голка між пальців світить.
Їй хочеться вишивати
ще досі незнані квіти!
Щоб сонях – немов не сонях!
Магнолія – світлом повна!
Щоб місяць завмер шафраном
на білім сукні покрову!
П’ятьма голосами з кухні
озвалися їй грейпфрути,
неначе п’ять ран Христових –
дворів Альмерійських смуток.
Два вершники запізнілі
промчали у ніч із ночі.
Копит здаленілий цокіт
стривожив на ній сорочку.
Аж очі стверділи в камінь,
на гору й на хмару спершись.
Аж серце її схмеліло,
цукрове циганське серце!
Аж наче сонця й рівнини
схопились на рівні ноги!
Бурхливі річки повстали
з фантазії і тривоги!
Вона ж до канви схилилась…
Цідилось крізь гратки світло –
в останні вечірні шахи
замислено грало з вітром.
__________________________
Текст оригіналу:
LA MONJA GITANA
A José Moreno Villa
Silencio de cal y mirto.
Malvas en las hierbas finas.
La monja borda alhelíes
sobre una tela pajiza.
Vuelan en la araña gris
siete pájaros del prisma.
La iglesia gruñe a lo lejos
como un oso panza arriba.
¡Que bien borda! ¡Con qué gracia!
Sobre la tela pajiza
ella quisiera bordar
flores de su fantasía.
¡Qué girasol! ¡Qué magnolia
de lentejuelas y cintas!
¡Qué azafranes y qué lunas,
en el mantel de la misa!
Cinco toronjas se endulzan
en la cercana cocina.
Las cinco llagas de Cristo
cortadas en Almería.
Por los ojos de la monja
galopan dos caballistas.
Un rumor último y sordo
le despega la camisa,
y al mirar nubes y montes
en las yertas lejanías,
se quiebra su corazón
de azúcar y yerbaluisa.
¡Oh, qué llanura empinada
con veinte soles arriba!
¡Qué ríos puestos de pie
vislumbra su fantasía!
Pero sigue con sus flores,
mientras que de pie, en la brisa,
la luz juega el ajedrez
alto de la celosía.
