№ 31
Заокруглено-блакитно-білий –
своєрідний фетиш.
Підігрітий сморід
двадцятилітньої пилюки,
горілого палива,
чорної щербатої гуми.
У дитинстві
від такого амбре
завше нудило.
Ми змінюємося...
Присоромлено низькі сидіння.
Зітлілий поролон під обшивкою –
обережно токсини!
Тітонька праворуч
якась позаторішня.
Неживі кучері з-під шапки,
скроєної з того ж звіра,
що й шуба –
прямо тобі радянський гламур!
Опуклі перламутрові губи,
загадковий вираз очей
та купа проблем удома...
– Передайте на два, – кажу,
простягнувши гривню.
Перед тим, як виконати,
ніби прокидається.
– Як це на два?
– На два, будь ласка...
– Але ж ти – одна, – хихоче, ніби
викрила мій нікчемний злочин.
– На два, – відвертаюсь до вікна.
Трохи подумавши,
все ж передає.
Тоноване брудом шкло
гіп-но-ти-зу-є.
Миттєва знимка:
власна ідіотична посмішка,
осудливий погляд
хутряної жінки:
я ж бо одна,
хоч певність вже слабшає.
Хто ж мене знає...
Політех. Злазєймо.
Гадаю, та пані
досі погано спить,
розв’язує ребус.
31 маршрутом тепер
ходять байдужі „Богдани”.
Бойкотую їх –
пересіла на мітлу.
