Сидять в приміському заїждженому ресторані –
У нього елітна горілка, у неї мартіні.
Їх руки безсильно погладжують спинку дивана…
Він бачить, як тиснуть на очі їй бронзові тіні,
Як склеює губи, мов плівка, червона помада.
Він думає: добре, що вечір і ніч – швидкоплинні…
Вона – в найкоротшій спідниці… гнучка й непідвладна –
Назустріч йому виставля свої гострі коліна.
В ній плескає внутрішнє світло – у грудях під шкірою,
І тоне в тканині кофтинки, затьмарене стразами.
Людина – жива, з її смутком, любов’ю, довірою,
А тіло – в заручниках, певно, одненького разу.
Він бачить, що груди під стразами дихають сумом,
Та шкода лишати це тіло, бо ж третю годину
Вмовляє ці м’язи із гуми, цю шкіру із гуми,
Ці очі з пластмаси…
Навіщо йому – Людина?
