ти струшуєш п'яний сон із тендітних плечей
і пускаєш зґвалтовані цигарки під ноги вологих слідів
вони мов паперові кораблики потопають у річці без дна
мов світло зашивається глибоко під шкірою але не воскресає
не помирає як зазвичай а залишається там назавжди
за горизонтом лиють теплі дощі
за спиною дихають холодні простирадла
залишайся собою
залишайся такою нескореною такою відвертою як у минулому
у ті рідкісні моменти коли хочеться
задушити у собі життя але не остаточно
ти згадуєш мої щирі молитви і сповіді
як наші мрії були вічністю
як ми купались під проливни ми доща ми і бомбардувальни ми снігопада ми
ковтати гарячий віск по краплинах як час
вбирати усі запахи твого тіла як марля
кохатись із музикою і тишею мов кохатись усім своїм єством
бути інколи довше ніж потрібно
залишатись там де є у цьому найбільша необхідність
віддавати тепло тим кому це по-справжньому не вистачає
але це може бути подекуди оманою чи звичайним міражем
усе взагалі може бути кимось вигаданою прозою
а ми лиш у ній звичайни ми персонажа ми
із вигадани ми псевдоніма ми і діалога ми
а може це осінь приходила повз мене непомітно
і говорила про нас
говорила і мовчала
мовчала і говорила
а потім пішла собі тихо й непомітно
непомітно і тихо
не писала
не згадувала
не писала і
не
я впевнений що це
не
так
