Щось рветься мені з легенів,
як смуток з місяця вповні.
Не бійся, торкнись легенько –
потече по пальцях, долоні,
по цілованих густо зап’ястках…
Твій нажаханий погляд на руку –
о, і я так дивилася часто,
коли передчувала розлуку.
Твій зневірений погляд на мене:
амальгама дійшла передпліччя…
Те, що я ідеал, ще ген не
кохання, мій рідний, мій вічний,
мій вимогливий!
Ідеали,
наймінливіша річ у світі,
як наявність коралів у Клари,
як настрої Уолстріт чи Сіті,
як гусінь-метелик-жертва
нічника, що знає всі вірші.
І ночами нашіптує ледве –
Частіше незграбні, найгірші.
Те, що рвалось з моїх легенів,
тепер шириться твоїм тілом.
Ти закляк, навіть отетерів,
зрозумівши пізно на диво:
ми уже перестали любити.
Перестаньмо й вдавати, згода?
Те, що ширилось твоїм тілом, -
це пекуча,
як йод,
свобода!
