Хлопчик із віями, схожими на золотий пилок,
Хлопчик із віями, на які так хотілось дмухнути –
Навіть тоді, як усі свої сили,
усю свою волю згребти у жмуток,
Не знаю, не знаю, чи вдасться мені
не зробити останній крок...
Це, як підставити глиняний кухоль під струмінь гірської води:
Посуд давно переповнено вщерть, а вода собі ллється і ллється,
Чую: то пальці твої так легенько лоскочуть мене біля серця –
Легко настільки, що потім лишають глибокі і бурі сліди.
Хлопчик із віями… хлопчик із віями… хлопчик…
А менше з тим –
Смішно казати про воду пролиту, як повінь сягає по плечі.
Звісно, я знаю – там, біля краю, завжди залишається втеча.
Тільки навіщо тоді розставляти мені
такі непролазні пости?..
