О Боже – Ви? Не думав я, не відав,
чого Ви так… Чи думали – я вмер?
Ні, на перерву вибіг, на обідню.
(Мабуть, три дні не їстиму тепер).
Ви кажете, щоб я заходив днями?
Як просто Ви… по давньому сліду…
Та я при Вас і дихати не втямлю!
Та я на Вас очей не підведу!
Ви думали – отак тоді пішов я,
писав щось, наче світлячків ловив.
Ні, я чорнів, здихав над кожним словом,
аж поки в нім не засвітились Ви!
Не вірите? Ви й досі там, як перше,
У Вас там німб довкола голови.
І Вам тепер себе не перевершить.
Ви є у мене. Нащо мені Ви?
Лиш не дивіться, я ж бо не залізний.
Я Вас пізнав. І коло Вас поліг.
А тіло що ж… не знає слова „пізно”…
Йому слова байдужі взагалі.
А я вже вичах. Ви ідіть, я вичах.
Ця іскра вже мене не стрепене.
Ідіть. Чекайте, подивіться в вічі.
Ідіть. Не йдіть. Ви любите мене?
