Знаєш, спочатку осінь надходить у наших снах,
Спускається серед ночі на снів золоті фіорди,
І стерта обшивка неба – поблякла голубизна
Нагадує вже на ранок старі та побиті Форди.
Ґрунт повільно вертає останнє своє тепло –
Це як прикласти руку, а потім її відняти,
І все, що між нас було, і все, чого не було,
Ляже тепер надійно під жовто-багряні мати.
Кажуть, зима – в повітрі, кажуть, вона, зима
Зріє в температурі: на ранок-бо та від’ємна.
В білу небесну постіль заводить нитки димар –
Це як любов між нами: місцями вона взаємна.
Наприклад, у тому місці, де ляже твоя рука,
І я відчуваю згодом: поверхня лишилась тепла,
І там, де триває довго, летюча і нетривка,
Ніжність, коли ти поряд, схожа на перші стебла.
Я знаю: ми врешті вийдем із темно-багряних рік,
Які нам лишила осінь і вірні її повстанці.
…Я тихо проходжу поряд – ти очі відводиш вбік.
І я не дивлюсь, а тільки
стискаю до хрусту пальці.
