І ліс на обрії, і парк - на дотик,
і під мостом - старий скрипаль
в подертій, ще австрійській уніформі
смичком затягує і тупить в землю погляд
і топить в ній свій отупілий жаль..
Празькі мости - не медисонські*:
скороминуще швидше, аніж мить.
Для сентиментів тут немає місця,
життя - як метеор майне-згорить ..
Пірнаю в парк, де розгорілась осінь,
де повінь сяйва з полум´я листків..
де кровоточить світло і шугає в попіл
та іскри видихає в напівтьму..
У вир туманів і зимових хмарищ
здіймається пташиний ключ,
а я йду повз і під ногами
пливе землі безоднє тло і каламуть..
Сплетіння віт, немов небесні арки,
простягнуть руки над захмареним чолом -
химерна тінь небесних капищ
над містом висне кажаном..
Йду повз, йду геть, ніби втікаю
сама від себе чи від нього -
у капелюсі - ледве чутний мідний брязкіт
і десь між ребер туга стогне -
смичок нанизує легені, мов на палю..
...
затихни, стихни вже, скрипалю!
на дні асфальту - зорі п´ятипалі,
що впали з кленів навзнаки,
жовтогарячими ще туляться вустами
до неба, в´яло-гірко сміючись..
---------------------------
* не медисонські - алюзія на стрічку "Мости округу Медисон" (1995)
