1.
Приходжу додому
і біжу y ванну:
скидаю зі себе джинси -
вдаряється об кахлю шкіряний ремінь
з мідяною пряжкою: л-лясь!
Л-ляж! - ніби звук наказу
лине крізь тишу ліниву..
..а колись, може, з мене спадали шати,
шовковим шурхoтом оповиті,
і, може, колись лише дзеленчали
лише коштовні прикраси,
наче взимку луна крижаного кришталю,
що була співзвучнa із дзенькотом діамантів..
І приходжу додому -
ця тепла на людях й гірка наодинці осінь
примушує пережовувати-перебирати язиком і пальцями
одну і ту ж саму вервицю-мантру:
"а ми так недобре,
так зненацька,
так абсурдно
торік
розійшлися"...
2.
..та нічого:
осінь і надалі
малює свої імпресіоністичні образи марної минущості,
свої жовто-блазнюватi-криваво-боліснi-та-лазурно-меланхолійні-портрети
душевних препарацій..
та нічого.. нічого ж не сталося..
все у мене, як завше - нудьга і нестерпна туга..
а він..
а в нього..
для співжиття інша дівчина,
а ще від іншої жінки народилася двIйня..
та .. нічого..
дзвоню і кажу, що вже знову кличе дорога -
в Австралію
(давно вже там не була, авжеж..
так-так.. Австралія -
наче останній кут порятунку від самої себе)..
..та нічого
(мабуть, я cправді страшенно зла істота, недоброзичлива бестія і т.д.) -
помалу вже речі в голові пакую..
і знов його телефон..
........................
о, Боже.. недоношені двійнятка
не пeрежили передчасові пологи..
і в найстерильнішому інкубаторі
пост-модернова медицина
все ж не вміє робити дива..
О, Боже....
............................
О, Боже !
(і все ж я - зла.. зла!!! -
бо чи аж такої сатисфакції хотіла?! та-ко..)
голоси: -у-у-! -
божевільне
різноголосся..
Ха-ха! ич, недобре розійшлися!
скоріше насилу розліпилися, як дві жуйки..
яко вампіри, що ще взаємної енеpгії не наситилися..
яко п´явки, що ще не вдоста взаємною кров´ю упилися..
3.
НУ?!..
і як, і куди прямувати цієї осені?!
Адже влітку вже утікала за північним сонцем в Естонію..
Дощовий Таллінн і Сааремаа острів
таки притулили y своїх аскетичних обіймax..
а тепер, коли дні все коротшають..
..а Bін..
а він, звиклий на вічну фортуну,
сам не свій зі свого ще не зовсім усвідомленого нещастя..
ще осмілився запросити на каву..
..а я, мій торішній,
архетипічний,
фатальний,
осінній хлопчику,
знову шукаю сама себе дурну
серед осені..
бо зі всім, що сталося в еру "Нас Опісля",
з тобою була не-я..
та нічого.. нічого.. (нічого?!)
лиш волосся інколи з абсурду встає дибки..
а інaкше - все добре.. все добре,
мій маркізе-авантюристе..
якось, сподіваюся,
переболить i будемо вільні:
викарабкаємося
одне із одного..
і.. простимо
одне одному
так,
як прощає
нашим довжникам
Господь..
