Моя арифметика починалась із ліку до ста,
І тоді здавалось,
що це
так
просто –
Осідлати вербу, опустити ноги у став
І чекати росту.
Ріст пришвидшувався. Став заростав.
Але
Кілометри й години повзли, спотикались, плелися.
На дорогах до-тебе-моїх можна максимум сімдесят,
А хотілося б двісті –
Іноді
– це коли масштаби весни
Вимірюються розквітлими абрикосами,
Коли злива зшиває горішній і дольній світи,
І цією безмежною гладдю хочеться бігти босими
Вдивлятись у воду ловити рими на дні
Шаманить над кольором ночі місто слухать
Розплутувать вузлики вулиць плутать роки і дні
Утікать в полини чи кульбабову завірюху
Із тобою разом. Коли разом мене нема.
Коли вірші стають безпорадні, сопливі й ліричні.
Іноді. Тобто саме тоді, коли
Неможливість зустрічі
переходить
в можливу
звичність.
Восени це природно – почувати себе в однині,
Гріти чай, віршувать і палити опале листя.
На дорогах моїх можна максимум сімдесят,
А хотілося б – іноді – двісті.
