Він приходить нечасто:
в гості проситься,
каже, що хоче чаю,
він цукерку «Ромашка»
а чи «Мелодика» простягає,
запевняє: це те, що треба тобі!
Крізь щілину дверну
густо дихає
алкогольним чаром.
Ти кричиш:
– П’яний знову! –
Й заковтуєш перегари.
Ти то п’єш разом з ним,
то йому оголошуєш бій.
– Це паскудне життя, – кажеш ти, –
варто й справді топити в чарці.
Ні сім’ї, ні роботи, ні друзів –
образи, сварки.
Ні любові,
яка б весь цей мотлох кудись в тарари знесла…
Наливай – буду пить… Як поплачу, мо’, легше стане…
Ми однакові,
зрештою, кожен наш день – останній…
Ти прости, я кричу,
але ж знаєш, що не зо зла…
Він киває, він згоден,
він каже:
– Завжди готовий!
В тебе є? Я без грошей…
– Як завжди!
Бувай здоровий!
На тролейбус? О ні – пішки йди в свій далекий рай!
Чаю? Зараз! Скінчилась вода! І не сіпай крана!
Я тобі не сестра, не дружина і не кохана –
я не буду терпіти!..
Й цукерочку забирай!
І не треба тут шмарклі розводить –
втирать не буду!
Ти мужчина чи хто?!..
Боже праведний, що за люди!
Як дістали мене ці нещасні – немає сил!..
Ти – щасливий?! Ха-ха!
То чого ж ти прийшов до мене?
Випить чаю?..
Ну добре…
То чорний а чи зелений?...
Ні, не буду вмикати я музики – й не проси!
…Ради Бога, облиш! Тільки танців не вистачає!
Я не хочу!
Забула!
Запий оцю пісню чаєм…
Так, без цукру!
Осьо половинка цукерки – жуй!
…І тобі ото хочеться зараз ще й танцювати?
Злидень, лисий, старий…
Ну це ж правда!
Не хочеш правди?!
Може, хтось делікатний і змовчить – а я кажу!
…Ой, пробач, наступила… Цей вальс хіба можна в чунях?
Дуже холодно,
ноги задубли – немов чавунні…
Вальс і в Африці вальс, навіть в чунях? Ну, може, й так…
Та якби оце хтось нас побачив,
мабуть, зі сміху
просто луснув!
Авжеж, краще щільно запнути вікна…
Та нікого я не боюся!...
Ти глянь: світа!..
Треба ж – ніч промайнула!..
Все!
Досить!
Пора прощатись!
Бачиш, світло й крізь штору
затоплює всю кімнату…
Чай допито, обгортка – сиріткою на столі…
– Ти куди?
– Та піду. Щось недобре мені...
– Та знаю –
похмелитися хочеш! За рогом вже наливають!
…Він мовчить
і шука черевики –
тверді, як лід.
Двері сонно риплять – їм не хочеться розчинятись.
– Не приходь більше п’яним!..
Тепер ці сліди витирати
на підлозі, чаїнки витрушувать в унітаз…
Зарікаєшся знову пускати його в оселю,
і над ліжком вузьким, як Атлант, довго держиш стелю,
але зраджують руки –
і падає висота…
Він приходить нечасто –
все рідше, рідше і рідше.
Ти читаєш китайців
і вже забуваєш Ніцше.
Ти вивчаєш вікно.
Прислухаєшся до дверей.
Ти твереза, тверда, крижана –
наче стовп грудневий:
хоч розбито ліхтар, та у нього залізні нерви,
з нього досить і сонця зимового –
не помре!
Та колись,
сколотивши за рік вечори у ступі,
ти завариш –
собі –
чашку чаю, який він любить,
і чарчину наллєш,
розчахнувши останній схрон…
Скажеш: ні, я – ні вчора, ні завтра,
але сьогодні…
може, він десь замерз…
хоче пити…
а мо’, голодний…
Жаль, цукерки нема...
Та працює магнітофон.
