сонце
стомлене днем
кладе голову
велику і червону
круглощоку і важку
на захід
аж поки вона не зникає
в сипучих пісках горизонту
останній промінь
як рука потопаючого
ковзає з надією
бровами насуплених гір
котрі невблаганно мовчать
добраніч
сонце
завтра знову твій день
сонячний
знову
стрімко піднявшись на поверхню
ти випірнеш з глибин ночі
та далеких східних морів
щоби схопити перший
наче мить життя
ковток повітря
руками-променями
збереш усі роси
умиєшся
та явиш нам
таке знайоме
і жадане водночас
обличчя своє
