Я вчора ходила у фіранкових будинках, у прозористих віттях, ворожила по відлетілих днях, бачила себе саму і в містечковій димці, і у листі, і у світлі ліхтаря.
Я жувала плісняву розрізала ножицями темряву, я дихала майже на половину своїх грудей. Я буду годувати тебе і свої сутінки любов*ю, годувати усіх бомжуватих людей.
Не думай про риму, я кажу собі, в мене починається кровотеча.
вони кажуть, що майже ножа не дістати, а значить буде легше.
Будувати означає згрібатись,
на коліна ставати перед фантазією, футуристичні фантазії.
Людські евтаназії, я картина без рамки і хочу так буду.
Я сама самостверджуюсь через невикористані кимось можливості,
хіба це колір дитячої несподіваності? Пісні ж повинні бути доспіванними.
Я ходжу і літаю під червоно брунатними сепійними вулицями
вони мені вітаються, я їх, правда, трохи відчужую.
А я бачу себе такою японкою, в неї дивакуваті кеди і жовта парасолька ,
в неї є прикольні речі і очі, які заворожують, і тебе роблять готовим до її зустрічі.
