Не дозволь мені вмерти, коли
Б не вмирали ми і не жили,
Б нажилися ми хоч би й ущерть,
Місяць повний із'ївся на чверть,
Не дозволь мені вмерти, бо смерть…
Я ж не їв, я ж не жив, я ж до сліз
Ліз би вгору, і в нору б, і ліз
Би я в терня, бо терня – дурня,
Тільки сте́рня та сте́рня… Стерня
Цілий вік, мовби віко, тяжкий…
А комусь же не сте́рні – стежки,
А комусь же все брашна – не дерть,
Не дозволь мені вмерти, бо смерть…
Золотий соловейко сидів
На черешні, та то – за дідів,
Аж настала година судів –
Сад дідичий зчорнів і зрудів.
Спів дівичий змалів і знімів…
Чом же світ не кричав, не гримів?
Не дозволь мені встати й піти…
Закричи, зупини хоч би ти.
Хай би сад ізчорнів та зрудів,
Хай скінчився би світ – я б зрадів –
Надто втомлива ця коловерть.
Не дозволь мені вмерти, бо смерть…
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування
KP-design