Не знаю, чи пірнеш зі мною ти
в глибини темні і холодні рим,
що наче тихий, незнайомий став,
де в рясці жовті, сонні квіти
корінням оплетуть тебе своїм,
щоб навіть дихать перестав.
Забувши вмить всі давні заповіти
свідомість тане, тане, наче дим,
а ти б один, замріяний, лежав,
словами тими мріяв володіти,
що падають із дзвоном золотим,
неначе дощ у бруд людських держав.
Тоді почнеш повільно розуміти:
світ повен тільки маренням пустим,
пустих ідей і непотрібних справ...
Ми, як птахи, яким вже не злетіти.
