П’янкий дурман кохання,
У вранішнім тумані,
Крізь павутину снів,
На вітрі тріпотів.
Його охороняв,
Драконів древній клан
І їм допомагав,
Срібний птах – баклан.
А діло було так.
Жив був король Урак,
Він царство мав велике,
Щасливе та багате.
У нього була донька,
А звалася Волонька.
Сказати я вам мушу,
Волона мала душу,
Вроду, розум, стан,
Кмітливості казан
І про Волону слава,
По світу, Ой! літала.
І з кожної держави,
Усі батьки та мами,
Що королівства мали,
Сватів Ураку слали.
Волона всіх відшивала,
До дому відправляла,
Природно відмовляла,
Усмішкою сіяла.
Та після року сватань,
Батько почав плакать.
Просить доньку любиму,
Ним же породиму,
Щоб вибрала когось,
Весілля відбулось
І він би передав би владу,
Зятю на вічну славу.
На що дочка і каже,
Що обранця завтра покаже.
Хай тато не хвилюється,
До весілля хай готується.
Настало завтра, ранок.
Урак жував сніданок.
Волона зайшла до нього
І каже, що покаже його,
Душі її обранця,
Кохання бранця.
Промовля врочисто,
Що звуть його Тористо.
Той, що наливає пиво
У батькове барило.
Урак ураз скипів,
Увесь почервонів.
Ти хочеш йти за цього!
І пальцем тиче в нього
Рознощика наїдків,
Усяких там напилків!
Ні! Я не дозволю доню!
Занапастити долю!
Тористо і Волона враз обійнялись.
Не розлучатись, врочисто поклялись.
Батько бачить, що не буде діла.
Позвати звелів до себе старого свого діда.
Що чарувать уміє,
Цим даром добре володіє.
Дід усе послухав,
Не повів і вухом.
Пішов він до Волони,
Прекрасної мадонни.
Вона з Тористо,
Взяли і навмисно,
В залізо закулися,
Міцно обійнялися.
Та дід уже ж домовився,
Увесь тай розкуйовдився,
Став він чарувать,
Щось там промовлять.
Враз ніч настала,
Видимість пропала...
Сидить собі Урак.
П’є пиво, який смак.
Сміється та радіє,
Дід чарувать уміє!
Годину так тому,
А може й не одну,
У кабінет до нього,
Короля всемогутнього.
Зайшов той чарівник,
Він стукати не звик.
Зайшов і сів поряд,
Набув врочистий вигляд
І розповідь почав,
Як діло він владнав.
Прийшов я туди,
Вони, як голубки,
Рукою до руки,
В залізо узяли.
Побачив я кохання,
Свіже, як роса рання.
Чисте, як світання,
Солов’я щебетання.
Та діло тре робить,
Час не зупинить.
Промовив заклинання
Й перетворив кохання,
У стяг шовковий,
Легкий, прозорий.
Хлопця у птаха.
Звикне бідолаха.
На острів їх перемістив.
Чудово їх там розмістив.
Стяг на вітрі майоріє,
Казкою від нього віє.
Птах поряд літає,
Доля така його чекає.
Кругом море, хвилі буйні,
Берега там не приступні.
Охорона також є,
То дракони – творіння моє.
Про доню ти краще потурбуйся,
Йди до неї полюбуйся.
Заміж збирається вона,
За сина сусідського Трояна.
То ж весілля грай
І відпочивай.
Я піду мені пора.
Отака казка сумна.
Та дід дещицю серця мав,
В кільце він птаха закував,
На ньому заклинання написав
Й вічне життя птаху дав.
Кажуть, що з’явиться людина,
Розумна, чиста, як сльозина
І поверне у царство кохання.
Вона зуміє розгадать заклинання!
