Десь блукають у світі
мандрівні легіони.
У полях серд квітів
їм нема перепони.
Сонце схиблене все їм стоїть в головах,
і запікся пилок на солоних губах.
Легіонам не спиться,
скриплять колісниці,
мелють спиці пшеницю,
що в колоссі зерниться.
У світлих печалях
минається літо.
Вже сурми звучали,
вже роси налито.
Мінотаври
Розкошелюбні мінотаври,
Тавриди приспані сини.
З Міноса дзвони і литаври,
у нас печальний травостій весни.
Є понадмірність без причини,
природність без смаку
і дощ.
Самотні діви і мужчини,
приреченість відкритих площ.
Словам запалася свідомість,
у нетрях мріються вогні,
нема куплетів, а натомість -
рик Мінотавра з глибини.
Спогад
Та неповторна інтонація
на ситці серця синіми квітками
зійшла й осипалася вранці
на темне плесо пелюстками.
Така обридла інтонація,
що в’язня серця звеселяла
в кайданах каторжної праці,
новим вогнем щасливо запалала.
Візія
Граційним рухом втіленої смерті
свій келих тіла піднесла,
і простирадла по душі простерті,
і заголилась білизна стола.
Укохано, манірно, безпросвітно
лунала музика з вечірнього трюмо.
Вімкнути світло прошу - темні вікна.
Ти перевірила замок.
Мить
І знов життя,
терпкий, знайомий присмак.
І знову є у світі порожнечі,
в кишені скарб дешевих “барбарисок”,
і можна навіть похвалитись дечим.
Твій усміх я згадав напрочуд ясно,
та пильнувать його невдячно і невчасно.
Даремний спогад
На дні акваріуму - парк.
Далекі голоси.
Обходять, нюхають, беруть за карк
глибоководні щирі пси.
Твоя глибокодумна злість
фарбує воду в сірий колір,
та в головах синіє шість,
зелених крон пливе вгорі зім’ятий доляр.
Приходить настрій гамівний,
отак втонув один сумний.
Його давно забутий вид
тобі вчувається даремно.
Ти тут - завсідник, остогид,
облиш себе, повір деревам.
Стрічання
На сонці пахне споришем,
на смітники виносять клопіт.
Сьогодні цноту збережем,
трива весняний допит.
Гаям на втіху,
на жалі садам
тобі свій смуток не віддам.
Ні, я не з’їхав,
я - приїхав.
Зустрінь, як можеш,
все одно, я весь тут,
моєму смутку сміхом не поможеш
і ні при чому всесвіт.
Така любов,
коли того бажаєш.
Якусь забуту мить напружено лелію.
Стрічаємося:
ти мене втішаєш,
а я тебе жалію.
* * *
Безлюдний берег
нашої любові
я бачу в ностальгійних
виразах облич,
зловтішних поглядах
і обережних знаках:
зустрічним теж відома
наша таємниця.
Цинік
Цинічний спокій привокзальної чайної
лишає по собі грабунок непоправний.
Вихлюпується все,
вельможність паранойї
скидає капелюх, а в тебе -
вигляд справний.
Про людське око думати не слід:
черв’як єси,
а думав, що з’їси
своєї думки скоростиглий плід.
ГЕНЕЗИС (триптих)
1.Пробудження
Запрошено чимало спин,
вичікують наброди,
на линвах пащекують горобці,
пливе волога пізня насолода.
Господар безупину заховує кінці.
У злісних зойках виплекався день,
плекається зима
в далекому узбіччі.
Тривожним блиском зашарівся сад пісень.
Мерців нема
і півні проспівали двічі.
2.Пришестя
Твоя присутність невідступна,
риплять наскрізні вертикалі.
Триває спів, а пси тримають купна,
благословення по скалі
патьоками стікали.
Прийди і обмани,
в клубок живої круговерті
пусти жало добра і смерті,
зніми облуду чи полуду заміни.
3.Пророцтво
На високій межі
проростають ножі.
Виростають сини
у садах конюшини.
Надвечір’я дзвінке, табуни, табуни
затоптали крайнеба, півсонця сховали площини.
Це непевне знання
заповідане щиро:
колі сіль - надбання,
то весна буде з миром.
Випливає з імли
сяйво чесного бою.
Ми півнеба пливли,
в нас крайсонця з собою.
Кличу
Ходімо в сонце.
Ти - зеленим пасмом пирію.
А я? Я бачу тільки сон цей.
Мене у сні нема,
а може,
я в зеленім полум’ї горю.
* * *
Першої втоми
прозріння й судоми
помалу дозріли і стисли під дих.
Під дахом неволі
принад є доволі.
Прийти, щоб лишитись.
Достиг чи застиг?
Перший день
Минає день, приходить вечір,
дощі зшивають порожнечу.
Хвилинна ніжність обійма, як сон,
летить душа в катастрофічний унісон.
Усмішок, поглядів, цілунків шкереберть
у сіре небо виліта, як птаха.
Надходить місяця остання чверть,
а ніч у розпачі - невтішна сваха.
Час-убивця
До побачення
від побачення
віку сам собі я вкорочу.
І погода
не матиме значення,
і від болю напевне втечу.
Я не знаю, чи станеться диво,
чи я житиму знову колись?
Бо життя - то є штука зрадлива.
До побачення! Люба, спинись.
Католицький цвинтар
Уклінні постаті на парковій алеї
когось від заздрісного ока стережуть.
Не пестощі, а сутінки зелені
їх обіймають, охоронців бережуть.
Змальована по пам’яті картина
чомусь постала в улоговині чуттів.
Кохана ще байдужа, як дитина,
а ти вже, мабуть, жити не хотів.
Дерева так довірливі зісподу,
колише штиль тебе на мілині.
Любові нашої почули теплий подих
цвинтарні пси в туманній далині.
На узбіччі дня
Все ніби вперше - так тривожно
тримати світ на шпилику сумління.
Пече і неохотиться надія кожна,
і втіха вигляда благовоління.
Зривай пісні перестороги,
ти знаєш смак руїни і помсти,
омани двері і брехні пороги,
дороги сорому, якими ще брести.
Все ніби вперше. Пахне полином.
Кохана спить і марить сном.
Порожній світ
Прадавнє небо,
хмари й ностальгія.
Запахло втечею,
і ніздрі ловлять вітряну надію.
Символіка дерев,
естетика чекання,
приховано від слів
ростуть у римах знаки запитання.
А все насправді дуже просто:
життя живе, і в груди рветься простір.
У вишуканих тем
одна є прикра вада,
зітхається мені,
у небі хмариться лише одна завада:
нема коханої сьогодні біля мене,
і листя на деревах ще зелене.
* * *
Знайти себе у простоті,
коли все просто. Просто - ти.
Знайти тебе у самоті:
я заблукав у ній, прости.
Рани
Наосліп рани,
і прозріння у крові.
І спогади - як знімки рвані,
а руки в зморі - винні і праві.
Ні, це не біль, коли стискає,
і не вина, що я не був єдиним.
Мій ще далеко біль: він відпускає,
і близько так любов - твоя провина.
Крик
Любити на повні груди
і жити на повні груди.
Задуха, ніби уві сні,
обруччя ковані, тісні,
обійми темної споруди.
У грудях тонуть голосні.
Забавка
Ледь-ледь примружилося літо,
запахло згарищами днів,
у предковічності зустрітий
спіткаю первнів-пустунів.
Я спотикаюсь не в знемозі,
я запізнався не в огні,
в однім зітханні думи мнозі,
стихає радість не во гнів.
Підпалені окрайці,
жалобна всемогуть,
знайомі риси, пальці,
загинуть чи загнуть.
Зненацька лік ударів
при колії дощів,
бравурне грище зарев,
періщення хрущів.
Ти, що походить з них Антонич,
їх пізно кликати на поміч.
Свято ножа
Це божевілля затривале.
Згасає літо і палкіш
моє кохання небувале
гартує розум, наче ніж.
Пильніш, ніжніш,
колюччям серця босоніж.
Мене до тями повертає
старого серця давній хист,
а п’яний розум все вертає
на ті круги, де втратив зміст.
Фашист, артист,
тобі назустріч в повен зріст.
Мого чекання хіть завчена
малює контури м’які.
З любистку вийшла наречена.
Бери мій ніж - чуття слабкі!
Перчена, невчена,
мені до парі навіжена.
Спокуса
Вичікує літо
прощення й відліту,
збирає на силі, шикує ряди.
Де перші опали,
відважно ступали,
наступні колишнім дарують сліди.
Для нас із тобою
вродили набої,
в дубів - патронташі точених плодів.
Пласкі перелоги
і посвист облоги,
у згірклих туманах вже пахощі дів.
Прощання
Війдемо в цю осінь
на хвилі чуття.
Між хмарами - просинь,
у серця - биття.
Холодні фарби,
стримані слова
приховують одне і наперед відоме.
У ритмі коливань
вчувається вже втома.
Цей день перепливемо
в самотньому човні.
Наврочень теореми
складаються в мені.
Не шекелів шукали
під липами шакали:
у парках заблукали
осінні жебраки.
Під грушами роздушені
їх душі неспокушені -
жовтки мов п’ятаки.
Усе втрачає значення,
життя втрачає сенс,
лишився непробаченим
спокусник для принцес.
Вічність
Вони не хотіли, не вміли, не знали,
у їх міркуваннях був повний резон.
Не спраглі до тіла,
плечима стинали,
не здатні на жертву і чесний полон.
З цим бути не можна,
з цим жити не слід.
І ти вже порожній,
і з тебе вже - лід.
Розкришені і черстві
окрайці почуттів -
на скатертині смерті,
в тарелях білих днів.
Яблуко ночі
У чорного яблука ночі
є солодке рожеве осердя,
між нервових своїх заохочень
ти вкусила мене спересердя.
Жіночої хіті
нічим не згасити,
жіночої цноти
нічим не збороти.
Знай, твій погляд ловитиму доти,
поки небо не стане стіною.
Для твоєї високої ноти
знов триматиму серце струною.
Втому облич
приховує ніч,
теплий дотик зі сну
я вже не поверну.
Сад бажань
Дівоча пружність в тілі і словах
ще так недавно втілювала спротив,
м’яка поступливість у зібганих ногах
налита в жінку, що очікує навпроти.
Так сонце наливає тихий сад
крізь верховіття яблуневі поріділі,
моїх зізнань кружляє листопад,
твої коліна - яблука доспілі.
Наші вікна пригублює вечір,
повертає до сонця спиною.
Безборонна і беззаперечень,
пам’ятаєш, була ти сумною.
Тоді,
серед останніх холодів.
де пам’ять гоїться у зав’язі плодів.
Ти для мене відкрила безодню,
я крізь тебе не можу не впасти.
Мої пальці, до ранку холодні,
ти зігрієш у вигинах щастя.
Знаю вирок твоєї весни -
в кожну осінь я йтиму згасати.
Якщо можеш, приспи і засни,
бо для кого мені воскресати?
Новий день
Прокинулась жінка - чужа
і стала ховати тіло,
а промені в скрині лежать,
і тінь од вікна відлетіла.
А промені - стріли отруйні -
розстрілюють день прийдешній.
Де ви, щасливі і чуйні,
гої на рани сердешні?
На рани сердешні і муку,
буду вам в двері стукать.
Вона
Від листя вже тільки запах
від річки вже тільки синь,
від неї вже тільки спогад,
від неї - до тебе - тінь.
Для тебе вберу в долоні
цей запах, а колір - хай.
На волі я вже в полоні.
Чекаєш мене? Чекай.
Моїми дарами зміриш
відоме тобі не згірш.
Для тебе, далека, - повіриш? -
про неї напишеться вірш.
Вихід
У тому є втома,
у втоми є плід.
Що буде по тому,
питати не слід.
Впливаю у стрічні амури,
блакитно-рожеві моря.
Я - воїн,
амури - це мури,
а море - це все, що підряд.
Це щойно я вийшов на волю,
це щойно я був у багні.
Я - прапор.
А воля - це вулиці голі,
багно - мої вірші нудні.
А вдома я знову
годую відмову
віршами нудними.
І житиму з ними.
Не жаль
Не для всіх,
а певно ж - не для всіх -
квітує усміх,
опадає сміх.
Поки на листя опале
не впали осінні дощі,
міліція нас не чіпала,
а Київ каштани лущив.
Київ - каштани, а села - горіхи.
Для сміху чи втіхи
трапляється лихо?
А може воно стається,
коли випадає сніг?
Чи мариться, чи здається,
а сніг, він - таки - для всіх.
Коли опадає листя,
на пагорбах видно даль,
долини - пологі й чисті,
і листя чомусь не жаль.
Герой
Він просто плив, новий щабель
долав, не вимагав свідоцтв.
І день у день топив себе
у твань нездійснених пророцтв.
Дива пласкі - горілку і любов -
лишав, коли ранковим бруком,
стелилась паморозь, і відчай кликав
знов,
і злість хапала абордажним крюком.
Пошарпаний, самотній і старий,
він все стерпів і знав одне лиш точно,
що десь у здійсненні всіх задумів і мрій
чатує смерть - безвихідь остаточна.
* * *
Я звав тебе.
Ти чула? - я тебе гукав.
Посеред сну,
в проваллі віщування.
Мій дух у темряві кімнатою блукав.
Я звав
і сліпо
вірив у вчування.
Ця неймовірно проста річ -
прстерта ніч,
і клич - не клич...
На вітрі пазуха роздерта,
тебе немає,
ніч уперта.
Так гірко вірилось, жадалось,
так тихо ранком зайнялось.
Ось темна діва, і бліда - ось.
Ти певно чула. Все збулось.
Рубай
При повторній спробі втечі
кулю всадить конвоїр.
Знав Омар, що буде глечик,
а ти і глечику не вір.
* * *
У домі спорожнілому
спроквола,
в прицілі часу
в затінку, на дні
Мого чекання сумовиті кола
хвилюють води темні і брудні.
Я розгадав цей сон,
я звідав цю тривогу.
На двох персон...
Шпана зніма облогу.
Мутні джерела, відблиски, вогні.
РЕЧЕННЯ
лік вод довкіл
і себе на небесі
1.Серпень. Вечір.
Цвіркуни.
Біда, що забув,
як писати вірші.
2. А слабким
треба залишити право
бути слабкими.
3. Сиджу у роздумах
над річкою життя.
І раптом: нічого не буде.
4. Лінія мого носа -
над плесом, над вербами,
у небо.
5. Не пускаю,
не пускаю в серце опале листя.
А вже кортить.
6. Ти можеш носити
каміння в мішку,
але не забудь про свій діамант.
7. Темна країна моя,
дивлюся в її зіниці,
і сниться, що я в темниці.
8. Дешево, хлопче,
купуєш ти це життя.
9. Скоромні дні,
скороминущі.
10. Серце знов
зібралося в бутон.
11. Восени вже можна не бути
шукачем скарбів.
12. Не сумуй.
Хто тебе тримає у клітці
твоєї біди?
13. Великий світ
завжди поруч.
14. Усе задумане здійсниться,
але не справдиться ніщо.
15. День проминув,
збирати себе з уламків.
16. Ти - глек,
навчися бути порожнім.
17. У домі тихо, бавиться дитя.
Але ж ти знаєш:
ми вже на війні.
18. Є одне лиш достойне вміння:
відчувати
і не відчувати тіло.
19. В житті залишаються ті,
хто навчився ходити по колу.
Та що їм відомо про життя?
20. Маєш вибір:
невдоволені бажання
чи невдоволена потреба бажань.
21. У нас є час,
Але у часу
вже, на жаль, немає нас.
22. Чого вартий чернець,
який ніколи не стане воїном?
23. Влучила ще одна блискавка.
Якщо зупинюся,
то стану розчахнутим деревом.
24. Мав сили, щоб стояти на краю,
але забракло їх, щоб відійти від краю.
Як завжди, замало щирості.
25. День проминув.
Щедру здобич мені приніс,
шкода лише самого дня.
26. О, любий друже,
лютий друже!
27. А перед нами ще
такий великий шлях -
назустріч.
28. Прийшло
і постукало в двері,
безпорадно озираюся навкруги.
29. Лукавити зайве:
не йдеться про владу,
а йдеться про душу.
30. Нічого не треба,
нічого не слід,
не ранок рожевіє,
вечір не зблід.
31. Гнало серце нагаями,
відпустило.
День такий.
32. Дерева у тумані
мовчазні.
Ми надто давно знайомі.
33. В мені так порожньо
тепер.
Заходь, будь ласка.
34. Чи вже вирушати?
Чи вже залишатись?
Нікого не було й не буде на шляху.
35. Триває мій танок
розпечених вуглин.
36. До міста вертається ненависть,
недовго чекати й радості.
37. Уквітчана душа моя і зимна.
То - паморозь гаптує візерунки.
38. Ні, не для того я прийшов,
щоб бути між вами своїм.
39. У житті є завжди місце
жартам про смерть.
40. Каменем серце лежить на дорозі,
і мусиш робити крок.
41. Жодна подія не має початку,
їхній вервечці немає кінця.
Кожній людині є батько і мати,
людству бракує одного Отця.
42. Мов звір поранений, вона
кривавий слід лишала за собою,
кохана, щойно, вперше.
43. Запам’ятайте мене таким -
іншим.
44. Прийшло і покликало,
і забрало назавжди.
45. Набридло улещувать звірів.
Не денці ще трохи вина,
і це вже - моє.
46. На все начхать,
кохана жінка.
Не так кохана, як зваблива.
47. Просто зупинися, і нічого більше
життя не вимагає осоружне.
Але є ще ніжне
й пружне.
48. Хто може здолати мою фортецю?
Хто може дужче мене ув’язнити?
49. Опало листя.
Тепер не заблукаєш
і не знайдешся.
50. Марудно і марно
до вас говорити про речі,
які не притисли ще вас за горлянку.
51. Життєві соки закипають в тілі знов.
Що там зварилося сьогодні? -
сам себе питає розум.
52. До втіхи небавом,
від неї - мерщій:
однаковий закон аскези й насолоди.
53. Починаю губити власні сліди,
і земля ця стає чужою.
54. Саме прийшло, само і піде.
І що залишиться від твоєї мудрості?
55. Знов день,
але це буде тільки завтра.
56. Будь на сторожі, зустрічай!
Прокинешся, а все буде готово.
57. У світі кольорів, чуттів і звуків
ідемо наосліп.
58. Втонути можна в одному погляді
чи звуку.
Чатує рятівний круг свідомості.
59. А я вам кажу
про іншу радість.
60. Змія вже шукає прихистку.
Змії вже тіло свербить
під старою шкірою.
61. Кохання, це - така вода.
Вчуся пірнати з відкритими очима.
62. Життя тече крізь нас,
будь йому річищем,
або стань каменем: тебе оминатиме течія.
63. Камінчик - такий дрібненький -
лежить на дні.
64. Світ, як повітряна куля, -
порожній, повний і трохи не лусне.
Буддизм у Києві
(містерія)
1. Присохла гілка,
Піна по воді.
Висушує криницю сподівання.
У Геруса
Намисто в бороді,
Присох рубець...
Навіщо все? Навіщо так зарання?
Дві гривні
Неподробного кохання.
Як завжди? – Як завжди.
Нехай летить
У просторі
Загублене теля.
2. Запам’ятовуються
Котики вогкі.
Замало днів
І хочеться двобою.
І лев печерний марився тобі.
Усім – усе,
Ще й бедрик над губою.
А поза тим
Жаліється душа
На повсякденне і одвічне диво
За всім – пусте,
І висохле чуття,
З якого відібрали все зрадливе.
3. Тантричні миші
Екстатичний хоровод
Заводять на осінньому Майдані.
На вашу честь
Збігається народ
Митці, студенти і дівчата знані.
Карбується
Остання ніч тепла.
Утома розмаринює печалі.
Руда й гладка
Приходить красота
На ваші недоїдені скрижалі.
4. Для трьох,
А може двох персон
У світі
Приготоване зізнання
Про всі жалі
І перелітний сон,
Де квітнуть губи п’яні.
За листям
Переховується лис.
В змії – черва.
У слові – заборона.
Підземний бог
Нехай сичить,
Нехай мовчить,
І хай тебе боронить.
5. Хто скаламутив
Цей ранковий світ?
В траві лежать
Поранені курчата.
Якоїсь туги, і якоїсь мли
Спіткав Стрибог,
Спіткнувся і засватав.
Календарі
Напам’ять повивчав.
І ось тепер
Закушую сливками.
Розкиданий горох
Котився по стерні,
А пам’ять все несла
За вітряками.
6. У пащі
зоряних корсарів
злітаються
маленькі дряпуни.
Колізія хреста –
Вино і славу
На рівні, на чотири сторони.
Капітулірен.
Сонмища тривог,
Квиління відьм
І постаті розмиті.
На пустирях,
За зграями,
В боях
Шукаю трохи квитів.
7. Під нігті заповзає страх.
Белькоче
Занапащене бельканто.
В усі часи
Окрадені в боях
Запам’ятовують
Обличчя команданте.
Зринає,
Нівечить, провчить.
Тобі – комедія, мені – утома.
Лежить земля,
Пекельний гнів стоїть.
Ніхто не повертається.
Всі – вдома.
8. Летить, гарцює,
Пестить язиком.
І сонцесяйні
Далі споглядає.
Проказа днів
На тілі одкровень
То гоїться, то знову проступає.
Самітнику,
Нікого не чекай.
Збери торби,
Чи може в тебе – сакви?
Пручалося в тобі
Якесь воно.
На тому й світ.
На тому й калі, й саттва.
