Між двома площинами уяви -
Оцими днями, що зовем життям,
Та іншим світом – снів а-чи ілюзій –
Існує тонкий перехід, в’юнка стежина.
Її проклали до початку часу
Оті Великі, хто пройшли уперше,
Для Тих, хто підуть слідом…
Обіч стежини аж у сам кінець –
Стіна туману, у тумані – зорі…
А у кінці – корінням вниз,
гілками – вгору
Могутнє , велетенське Древо:
Червона, наче кров, кора,
А листя чорне, наче плакав Всесвіт.
На тому Древі тисячі гілок,
мільйон листочків -
Але насправді їм немає ліку.
На кожній гілці – ясеневі люлі,
А в люлях – немовлята.
Вони ще сплять – під вуха кулачки,
Невинні, усміхаються сновиддям –
Вони іще свою не знають Долю…
Ні Вітру Часу, ні Грозі Інакшень
Ще Вічне Древо не вдалось зігнуть –
Бодай би крону…
Зірки в тумані гаснуть, діток будять,
А Дерево росте: униз, ушир, увись –
Чотири простори займа його єство
І всі стихії наповняють сутність.
Говорять: у старі часи була легенда –
Неписана, але відома всім:
Допоки є те дивовижне місце,
Де фіолетові тумани і живі зірки,
Де загадкова стежка в’ється в небуття,
А в небутті - червонокоре Древо.
Й допоки Дерево росте і рясно родить –
Цей Світ ще буде в подиху Господнім…
