Я, як солдат - лиш не солдат.
Я, як монах - лиш не монах.
Я - птах. Тільки не птах,
Бо є у мене дах. І стіни,
Яких уже ніде не дінеш.
Все більше розумію - кам'янію.
Не переплавити уже. Не зміниш.
Проте, міцніючи, все далі скнію
І мрію, інколи, під дощик,
Як підійдеш до мене ти, обіймеш
І скажеш: мій маленький хлопчик,
Я бачу ти вже зрозумів - куди не дійдеш
За'вжди можна озирнутись,
Але, нажаль, ніколи ми не можем повернутись.
Та ти не бійся, до кінця буду з тобою,
Ти лиш продовжуй добротою
Всівати поле голе,
Яке я поливатиму собою.
Воно зійде і навіть кволе
Зростатиме в людських серцях,
В їхніх думках і діях, в почуттях. -
Затихнеш. Пригорну тебе до болю...
Потім проснусь. Відкрию очі й з ними жах.
Більше нема тебе. Нема.
Та й хто ти?
Напроти імені мого так мало "за" -
Все більше й більше "проти"...
Ці ноти, вірю я, ще можна переграти,
Та в царстві темряви так мало світла,
Що маючи його так легко втрапити за грати.
Але хтось має пам'ятати, що у вязницях теж є вікна.
Цього уже не вгамувати.
Тепер я знаю те, що мав би знати.
Все, що лишилося мені - слова,
Які повинен пронести і передати.
Щоб протягнулись руки допомоги,
Немов колосся спіле у жнива,
Щоб були вільними людські дороги,
Щоб відкривалися серця.
