***
Очі, промиті дощами,
уже не плачуть,
спалені блискавками –
не зорять.
Горло, громами роздерте,
сухе й гаряче,
кров’ю воліє залити бліді моря
сонних німот, океани багатослів’я,
тільки ж – про що і навіщо, а ще – кому?
Права рука відсохла - окріпла ліва.
Вийшли на волю в’язні – рятуй тюрму...
Не зарікайся, сонце, – світити будеш.
І не зрікайся, місяцю, – не втечеш.
Серце розгойдує ґрати, в які закуте, –
змовкле, воно пам’ятає голодну честь.
Воно пробиває дорогу в широке горло –
гирло, що все віддає, але тим і горде, –
сіючи сіль на розчахнуті береги,
лишаючи присмак солодкий мовчань таємних
у присмерку вічному, там, де світила – темні,
під руслами вен, знов порепаних од жаги.
Підступає кров,
пришвидшує крок.
Це не шум, не крик
і не шурхіт крил –
ні польотів не буде,
ні шепотів, ні пісень:
червоне на грудях –
і все… І все?
