| © Estrella del Mar, 05-07-2011
|
Хосе Рісаль - філіппінський поет, якого було страчено за патріотичні погляди. Перед стратою він написав цей вірш, що став своєрідним заповітом.
Прощай, Вітчизно мила, ти сонячний мій краю,
Морська перлина Сходу і втрачений наш рай!
Віддам тобі охоче своє життя криваве,
Й коли було б більш свіже, квітуче та яскраве,
Його я все ж віддав би задля твого добра.
В полях боїв кривавих боротися з безумством
Вже будуть інші люди, без сумніву й думок;
Не важить – кипарис це, іриси, лаврів густо,
Трибуни, пустка поля, жорстокі муки людства –
Я б кинувсь без вагання на твій благальний зойк.
Коли небесний купол забарвиться в червоне,
Я вже помру, напевно, і день побачиш ти
В похмурій чорній рясі, то засвіти аврору,
І кров мою проливши на землю чорну й хвору,
Народжене світило, прошу, позолоти.
У мріях, де я ледве став підлітком, хлопчина,
У мріях, де був юним і повним сил і дій,
Моя перлино Сходу, тебе хоч на хвилину
Побачити хотілось, очей твоїх краплини,
Чоло без смутку, кривди, без плям і без слідів.
Мій сон, життя гаряче, бажання, що не гасне,
Живи, – душа прохає, що скоро відлетить.
Живи! О, як прекрасно, щоб ти злетіла, впасти,
Померти, щоб віддати тобі життя і щастя,
В твоїх заснувши землях на тиху вічну мить.
Якщо побачиш раптом, що крізь мої покої,
Порослі пустоцвіттям, і квітка проросла,
Наблизься поцілунком, торкнись душі німої,
І я відчую серед могили льодяної
Твої гарячі сльози і часточку тепла.
Дозволь, щоб тихий місяць вдивлявся в мене м’яко;
Дозволь, щоб враз світанок, мов іскра, спалахнув,
Дозволь, щоб вітер важко прошепотів і плакав,
Й якщо на хрест мій сяде перепочити птаха,
Дозволь їй заспівати про мир, хоча б одну.
Дозволь, хай сонця промінь стрімкі дощі осушить,
Поверне чисте небо, де мій благальний дзвін.
Дозволь, щоб друг оплакав кінець мій вкрай неслушний,
Й коли хтось помолитись за мою схоче душу,
Молись і ти, Вітчизно, за тихий мій спочин.
Молись за всіх нещасних, хто рано так загинув,
За тих, хто зліг від горя, що рівних їм нема,
За наших бідних мам, що так плачуть без упину;
За сиріт, вдів і в’язнів, катованих невинних
І помолись за себе, щоб розцвіла сама.
Й коли спустіє цвинтар, і ніч проллється чорна,
І тільки одинокі не спатимуть мерці,
Ти не буди спочилих, хай диво їх огорне,
Й тоді священних музик почуєш ти акорди,
Це я тобі, Вітчизно, співаю звуки ці.
Й коли моя могила всіма забута стане,
Не маючи відмітки, ні камінця й хреста,
Дозволь її зорати, розвіяти селянам,
І перед тим, як попіл стражденний мій розтане,
Він – пил твій килимовий, що до свободи встав.
А потім – неважливо, забудь мене, не згадуй,
Твої долини, простір, повітря перетну
Хвилюючим і чистим я звуком, водоспадом,
Я – запах, світло, колір, я – спів, я – крик, я – ладан,
Повторюючи вічно суть віри, я засну.
Кохані Філіппіни, страждань моїх страждання,
О мила Батьківщино, такий мій епілог.
Тобі я залишаю свою сім’ю, кохання,
Туди йду, де немає рабів, катів, знущання,
Де віра не вбиває, де той, хто править, – Бог.
Прощайте, рідні браття, душа моя й тривога,
Батьки, дитинства друзі, і втрачений мій дім,
Подякуйте, що скоро спочину я з дороги,
Прощай, солодка маро, і подруга, й небога,
Прощайте, бо померти – лишитись молодим.
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
