Скинути з себе тогу
І більше не оглядатись
Голою брести луками
Малювати посмішки на піску
Обирати спонтанно нову дорогу
Не планувати, йти так – без карти
Милуватись природними звуками
І бути із Всесвітом на зв’язку
Без цього трешу і авангарду…
А ще б засипати ріки ніжністю
І залити ґрунти уявою
Мати в імені дивні літери
Бути завжди безпечно правою…
Таврувати б шляхи на південь
І мовчати, так вірно, зі змістом
Рахувати години з придихом
Наче бачу вже свого Монте Крісто,
Що підійде і скаже: «Підем!»
На околицях міст – журитися
На вокзальних лавах дрімати
Мати кілька причин лишитися
Вічним учнем Природи, за парти
