ти розсипався сухими крупинками
на площі, яка пам‘ятає щоденну ходу
Бетховена (це тільки тепер там бруківка)
оголені спини слідів злизував дощ…
неначе голодний пес не принюхавшись
добре до страви виколупував з ребер
сірого каменю крихти -
навіть я йому не суперниця
навіть я йому не порадниця
але він! (цей дощ) вимивав
кожен спогад про тебе
і було мені легко – стан амнезії тривав
трішки менше за ту кількість років що
проходила повз…
я навчилася падати
так щоб потім казати «не боляче!»
і ніколи, чуєш! ніколи не заходилась більше
плачем…
а потім з‘явився голуб на колір білий
(ніхто не відав, навіть ті четверо,
що писали євангеліє ніби від себе!)
тримаючи в дзьобі засмаглий окраєць хліба
волочив обидві ноги – Юда був йому братом…
земля була ще далеко
але мої збиті пальці боліли навіть
на тому кінці світу!
Каїн – жалів
Авель – мовчав
а голуб… завжди повертався білим
з окрайцем засмаглого хліба у дзьобі!
казав, що наступна нагайка від тих чотирьох
певне вже буде останньою (боже)
і я згодувала його тобою…
по крихті з‘їдав знесилений птах усе
що лежало на таці потертого каменю
навіть дощ запопадливо ніс тримав догори
аби не торкатися аж по вінця повної чаші –
вечеря була прощальною
котрогось дня такого то року…
дорога взялася склом наче льодом
ніхто ступити не зміг на путь, аж поки
якийсь чоловік немов по воді перейшовши
пішов собі далі…
бо знав -
чекала на нього жінка потойбіч суші
в долоні затиснувши міцно окраєць черствий -
птаха білого серце!
(ніхто не відав, навіть ті четверо,
що писали євангеліє ніби від себе…)
