В проказі бруду зі старих могил
І з бідами, що впились реп’яхами
Ішов мудрець. І в нього замість крил
Були гнійні, ще зовсім свіжі рани.
І шлях вкривав брудний небесний пух,
А свіжа кров стерв’ятників манила,
Святий Петро ще вчора був як друг,
Сьогодні ж оглянутися несила…
Мудрець ішов… Розпечені шляхи…
Він повз, чи біг, чи лаявся… не знаю…
І в мареннях втрачалися роки…
Він втік таки з того нудного раю.
Втомившись від хвалебності пісень,
Від святості отців і тих, хто з ними,
Він зустрічав земний найперший день
Очима ангела зі згадками сумними.
Він йшов у небом прокляте життя.
На нього витріщалися повії.
І в клубах, у притонах, в гаражах
Він бачив, як не здійснюються мрії,
Як голка уповільнює думки,
Як алкоголь на мить стирає муки,
І як багато в світі доброти
Вкладають люди в божевільні звуки…
І коли сон земний його здолав,
І в ангела заплющилися очі
Святий Петро тихенько запитав:
«Ну що, ти маєш те, чого ти хочеш?»
На що мудрець печально відповів:
«Яка свобода в цих людей безмежна!
А щодо болю і усіх гріхів,
Мій друже, це життя… воно бентежне…»
