Хмари, знекровлені дощами,
зсуваються на землю і вкривають густими туманами ранковість вулиць.
День оновлюється, змінюючи дату,
а ми, загублені в cередмісті, минаємо.
Минає усе, від чого ми віддаляємося
(принаймні, так здається нам),
формуючи пам’ять — це горище з ужитих відчуттів.
І усі наші спогади, вкриті цвіллю часу і деформовані уявою,
несуть легкий присмак ностальгії.
Хоча насправді, тогочасні ми, як і зараз,
були повернені до кращого прийдешнього або романтичного вчорашнього.
Можна перетинати розмежовані дороги та квартали,
залишаючи відбитки непевних вчинків,
проте імовірність знайти минуле — сумнівна.
Можна розтинати подихом це надміру загазоване повітря,
та пам’ять залишається незмінною —
незбайдужілою навіть до найбанальніших спогадів.
І дерева, врослі в землю, й повітря,
будівлі, обплетені павутинням дротів,
і люди, що течією рояться в бетонних берегах,
виплескуючись подекуди з асфальтового русла в під’їзди та провулки,
існують одне для одного лише як ознаки цієї миті.
І жоден натяк на нереальність залишається недоречним.
