Потрапити до лікарні легше, аніж сказати "кохаю".
І "того" світу також, мабуть, легше дістатись,
ніж народити дитину.
Втеча від чогось близького може бути надто далекою.
Зухвало, я знаю, але - вибач - така вже є.
Колись я не вірила
в щось дивовижно велике,
просто відчувала всередині себе це "щось".
А зараз хотіла б повірити - та де відчуття ті?....
Знаєш, у тому польоті,
як почула твій голос, як обернулась,
сказавши: то це вас ми так довго чекали?,
як запитала: а ви - художник?,
у всіх тих дрібницях було так багато
повного й справжнього.
І завжди, як дивилась на тебе, то знала
неначе усе,
і усе те здавалось неначе моїм,
наче тим, що має ним бути...
І з тобою збагнула оте "не судилось"...
Це не страшно, але
скільки можна дорослішати?
Я втомилась. Усе доповзло того краю,
коли погляди дражнять, звуки не тішать
і сам
вже собі не цікавий.
Не можна, не можна
знищуватись у
ч-е-к-а-н-
н-і- - - - - - - - - -
смішно.
ха.
Це все надто маленькі деталі,
і оті почуття-відчуття,
і побачення-втечі...
це все надто маленькі речі...
На майбутнє: не важливо від кого -
не тікай так далеко.
Щастя, може, десь близько,
може ближче десь бути.
Озирнись - і побачиш,
і ти зрозумієш,
що не завжди на нього потрібно
"так довго чекати"
