| © Сергійко Колос, 15-12-2006
|
Цей вітер нагадав мені про те, що я живу,
Вірвавшись із небес у душу стомлену мою,
Це небо стало світом без бажань і лишніх слів,
Як дивно, що усе це я так пізно зрозумів.
Коли зникає світло і пітьма з’їдає нас,
Спиняється ця вічність, завмирає тихо час,
У пошуках себе нам не дано себе знайти,
Ми знову б’ємось з тінями своєї самоти.
Я знаю, що є,
Я вірю, що є,
І щось моє...
Де сонце горить,
Де ніч знов не спить,
Я бачу себе.
В закритих очах,
Розбитих серцях,
Мій біль ще живе...
Я знаю, що є,
Я вірю, що є,
І щось моє.
Ці люди стали тінями, рабами почуттів,
Безкрайністю обмежень їх цей світ давно зловив,
Ця тиша знов нагадує про сліпоту думок,
І знову ми не здатні на один рішучий крок.
Я завжди вірив в те, що сонце буде угорі,
І я як вперше знов радітиму новій весні,
І стін поменшає, не буде стільки таємниць,
І посмішка знов житиме серед людських облич.
Я знаю, що є,
Я вірю, що є,
І щось моє...
Де сонце горить,
Де ніч знов не спить,
Я бачу себе.
В закритих очах,
Розбитих серцях,
Мій біль ще живе...
Я знаю, що є,
Я вірю, що є,
І щось моє.
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
