лежиш і німуєш і губи і світла не гасиш
і чорними брилами гнеться парує неспокій
ти поле ти пастка та дай я нарешті торкнуся
дай руки пораню об мерзлі завітрені пасма
об дихання й неміч об вигин як вирва глибокий
я рухатись буду ти будеш провалами в русі
ти будеш як вежа я з тебе стрибну і уб’юся
то віти змокріли то тіло занадто повільне
кору мою дряпай і розпачем бийся у горлі
цього не здолаєш най морем співає у вусі
ти будеш землею в зеленім і чорнім і білім
стужавіє плуг на твоїх переложистих ріллях
він сам собі плуг і тобі молода його воля
й коли ми із поля побачимо стежку і другу
як вітер пом’якне і шкірі захочеться вітру
нас птаство розбудить і хмару простеле над нами
ми хмарою навзнак укриємо стомлені ноги
несила підійде із нашого серця напитись
ми будемо їй ми зостанемось між полинами
водою травою грудками з-під чорного плуга
