ми народжуємось у лікарнях
довгі вичовгані коридори
у тиші лунають кроки
повітря смердить хлором і ліками
стіни просякнуті хворобами
наші імена — у списку
усе під контролем
папери — у папках
папки за замкóм
приймальна за парадним входом
сьогодні вже ніхто не зможе прийти
і провідати тебе
за вікном сутеніє
з іншого боку будівлі морг
підніміть ноги
каже прибиральниця
***
не Твої руки
не Твої руки кохана
не Твої руки
вмикають радіо
не Твої руки
закривають штори
відкривають штори
і спрямовують світло в обличчя
не Твої руки
стискають зброю в руці
показують чиєсь фото
засовують гроші в кишеню
не Твої теплі руки
торкаються мого обличчя
будять мене серед ночі
і провадять у невідомому напрямі
руки що їх відчуваю холодні
руки жорстокі
руки безжиттєві
ціляться в життя
***
усе проходить як поїзд
один біль переходить у інший
залізо на смак як залізо
і нема більше смутку
***
не боюся метеликів
чи
чи . . . чи . . .
чи
сонечок
навіть
повідомила дитина
в червоній шапочці голосно
вранці в автобусі з ласнамеє
ти що твориш формули
і змушуєш нас реаґувати
дай нам також і смілості
не відчувати страху перед тим
чого ми пристрасно бажаємо
***
коли людина вмирає
двері затраскуються
авта їдуть далі
а хмари простягаються по небу
кіт миє очі
перехожі поспішають
а в кімнаті поруч гуде комп’ютер
великий мужчина лежить долу
займає половину підлоги
або четверту частину
або принаймні п’яту частину
тіло б’ють судоми
шкіра синювата
очі більше не бачать
і нічого не виражають
з рота тече кривава слина
він більше не говорить
не тепер
чи коли-небудь пізніше
велике важке тіло
переверни на бік
до самого кінця намагаєшся врятувати
хоч уже й не віриш
і от приходить мить
ти живеш
і бачиш і мислиш і відчуваєш
що ця знайома особа
не бачить не мислить не відчуває
коли людина вмирає
це нічого не змінює
вулиця повні життя
закінчується чийсь робочий день
він замикає двері в офіс
мати забирає
маленьку доню з дитсадка
по дорозі вони купують печиво
сьогодні вона більше не плаче
трамвай повертає ліворуч
ліфт опускається вниз
шматочки цукру на столику кафе
перед дверима фабрики
чоловік просить вогню в іншого
отримує
дякує
мовчить
як день у день
на залізничному переїзді
водій у таксі що стоїть
лається своєю мовою
реклама товарів на радіо
перша крапля
падає на віконне скло
небо сіре бетон сірий
асфальт вологий
і сірий
трава ще не прокинулася до життя
у зеленому домі
стара пані мерзне в ноги
сама перед телевізором
коли людина вмирає
усе є як звичайно
інакше й бути не може
інакше й бути не може
що ти не можеш у це повірити
