Небо, тебе нема! Нема твердої блакитної шкаралупи, яку нібито бачать очі, котру начеб дірявлять ракети зсередини, а метеори іззовні. Тільки товща повітря, океан, в якому ми повзаємо на дні.
Боже! Тебе нема. Нема бородатого старця, що сидить у хмаровинні та відважує потиличники померлим нечемам і роздає блага: будинки, гроші, машини знедоленим сиротам… Тобто, усім, бо всі ми – сироти, зубожілі без тіла… рано чи пізно…
Люде, а нас нема… Ми лише вигадка, тінь-янь-лик у свічаді того Бога, котрий живе у наших душах: не-бородатий, не-старець, до якого ніяк не туляться ні будинки, ні гроші, ні машини, ні хмаровиння картинне.
