«Мы жгли костры и вспять пускали реки».
Микола Майоров
З дитинства ми пішли, дорослими не стали.
Із отроків не виросли мужі.
Оратаї, що поля не орали,
Заклякли непорушно на межі.
Нам обіцяли небо без хмаринки,
Та ворог, виявляється, блакить
Уже зчорнив. Безвусі хунвейбіни,
Звичайно, краще можуть розтрощить
Об камінь муру голови «собачі»,
Горлянки наші також не слабі,
Та тільки ми вже захлинулись плачем
В зненависті одвічній і ганьбі.
І за батьків і за дідів утома
Свої зненавистю паплюжити степи.
Як хочеться на згарищі курному
Не залишити сліду від стопи,
Обутої в солдатського чобота.
О ні, ми - не герої, не герої!
І не для нас мерзенна є робота –
Палити, грабувати рідну Трою.
Нам треба так багато – просто жити,
Плекати ревно дещицю добра.
Батьків затятих незлобливі діти
Серцями повернули до Дніпра.
