Ця земля, що не знає дощів, тільки порох рудий, наче кров, що звітріла.
Ця земля, що не знає дощів, тільки костур гладенький в долонях старого пророка.
Ця земля, що не родить хлібів, тільки зрідка – забутих змагань спорохнявілі стріли.
І ніде (хоч благай, хоч гукай, хоч проси) – Всевидющого Ока!
Пил сандалій твоїх ти втомився збивати на камінь, що теплий, мов буйволів спина.
Всі пустелі не мають кінця – ти пізнав це нерадо, нелегко й не зразу.
Мовби сотні ножів повпивалися в серце твоє і ятрять без жалю й без упину.
Був Едем, а чи вигадав сам ти ту давню, солодку оазу?
Сто разів преглибокий колодязь копав ти, але не вгамована спрага.
Сто разів пощастило тобі прислужитись добру, але більше – гріху.
Сто разів будував ти палац, та щоразу виходила вбога катрага.
І нарешті ти там, де мав бути давно – на Дамаськім шляху…
