Знов над море виходжу. Нерано, обачно, лячно.
Може врешті сьогодні, розгонистою ходою,
Пройде той, що чекаю його від Ноя,
І промовить негучно й владно: Ходи за мною!
Я мережі спалю і човна порубаю в клоччя.
Крихти хліба зі столу зберу та віддам удовам.
Порох ніг обмету подолом
І піду за Тобою, водою і суходолом.
Буде сад гетсиманський. І холод, і глум сторожі.
Треті півні запіють мені невблаганно й люто.
Вбоге серце у страх закуто…
Не зрікався я ще, та яви мені хліб спокути…
