Сняться вокзали. Вокзал. Один.
Димний, прокурений, наповнений сотнями тисяч видихів.
Там, де від холоду коцюбнуть пальці, і хочеться випити.
Там де – одні краї і нема середин.
В грудях, шорсткі кошенята сухот, спіть
Тут-таки на вологих лавках уздовж перону,
Разом знайдемо номер того вагону,
Що забере нас із вами на схід.
Поїзд нізвідки нам передав привіт.
Зривати пломби, ламати замки руками,
Вриватися у порожні вагони-храми,
Шукати вихід – і не знаходити вхід
Учить нас місяць крізь слухове вікно
Сонних горищ, де змушені ночувати,
Я і мої чахоточні кошенята,
Поки прийде екпрес наш. І все одно,
Скільки лишилось ще. Лишити б мораль
Казкам і байкам, можливо, хіба лиш трішки
Порад подорожнім побільше ходити пішки,
Пустий чекаючи потяг з чужих задзеркаль
