спека, важка, мов молитви кімнатних мух,
осідала на спраглих стінах міських будинків
і, здавалось, від цього збуваються лінії рук,
і спікається край доріг чорнота скоринки
ти казала, ми танемо, наче вершковий пломбір,
і що сонце – червона рана в відкритий космос
і просила мене врятувати від цих видінь
і шептати що-небудь у довге, мов дні, волосся
доки рветься на заході сонця тонкий вольфрам,
доки купчаться вікна у погляд, мов сни у потяг,
доки котиться вічність по лініям автострад,
зупиняється, і знову котить…
