Дурна юрба чуприни чеше
І плаче гірко над собою,
А пес – політик файно бреше,
Аж дим іде, аж іскру креше
Серед загального розвою.
До кого тут волать? Для чого жити?
Не Спарта в нас, слова – вівсюг, будяк.
Сліпим вже все одно, а інші – пройдисвіти,
Що почуваються в лайні неабияк.
Шановані жерці – і ті, неначе шльохи,
Котрим ніяк не розділить панель,
Чубуться хвацько. Треба трохи,
Щоб розлетілась карусель.
А що ж то треба? Лиш корито
Сумирним вівцям, зрадникам – мідяк.
Сліпим вже все одно, а інші – пройдисвіти,
Що почуваються в лайні неабияк.
Натхненно про замирення волають –
Замирення дурепи й шахрая.
За хліб та волю мудрії подбають,
Спочатку обкрадуть, а потім заспівають:
«Святая воленька моя!».
То скрізь таке – в пошані паразити.
Народ, як Дон – Кіхот штурмує свій вітряк.
Сліпим вже все одно, а інші пройдисвіти,
Що почуваються в лайні неабияк.
Герої одягнули пишні тоги.
Які поважні в нас герої!
Дивись, Україно – небого,
На панича, на сина свого.
Парис та й годі! Ти ж бо Троя.
Наполеончики, кати та єзуїти
На ласий шмат, немов на падло рак.
Сліпим вже все одно, а інші – пройдисвіти,
Що почуваються в лайні неабияк.
