Сучасній леді важко догодити.
Ти – їй присвячуєш вірша,
Вона: «Я заслуговую на більше.
Твій куций опус - недовершений, сирий;
Кульгає, в кожному рядку.»
І що мені робити?
Я: “Буду шліфувати свої вірші так,
як глянцує добрий швець на продаж мешти.”
(Тут варто не переборщити.
Затреш до дірки –
Латати нікому).
І що тоді робити?
Я: “Буду методично притерати фрази,
Щоб між собою парували, як парують пузлі.
Щоби співали, щоб дзвеніли!”
(Та, знову, треба бути обережним,
Аби мізки,
Від зайвого тертя не закипіли.)
А як не вдастся ?
І зрозумію, що недосконалий?
А більше: - тривіальний;
- без родзинки;
- нудний;
- непунктуальний!
Тоді – скажу, своїй капризній леді:
“Я підсаджу тебе в сідло, стосильного коня.”
І повезу…-
по місту,
по бруківці,
навмання…
