У тінях моєї підземки живуть шпаки
такі надокучливі, знаєш… такі барвисті.
Сорока знадвору їм зрідка приносить вісті
здебільшого, правда, торішні якісь плітки
про сир і ворону, про синє чиєсь перо
загублене в лісі,
про знайдену (вкрадену) брошку…
Сорока − злодюжка, її оголошено в розшук.
Шпаки на сторожі, пильнують старе метро
від ранку до ночі − жиріють, збувають час
чекаючи, доки останній вагон просвище.
Тоді повкладаються спати в пухке гніздовище
(ті двоє, що скраю, літати навчили нас)
Насправді ж то ми їх навчили, що їх – нема…
Прокинуться першими – сірий і той, що скраю.
Летіть, пташенята, сьогодні я вас відпускаю.
Ви справжні, повірте.
Несправжня лише зима.
Ватага шпачина стоперо хитне крилом
і щезне у світлі.
Завиє ранковий потяг.
І тільки підземка згадає, що буде потім…
а потім забуде, тому що усе було.
