Вулиця мого життя зветься Собача,
вдосвіта гавкотом мій наповнений Рим.
Тільки замріюся – пальці покусані,
краще –
все ж пам’ятати завжди, де я і з ким.
Сни про кістки і трохи повити на місяць –
все що потрібно собаці
у вічних парканах,
люди так само себе оточили граттям –
в будах просторих мовчки зализують рани.
Люди, як пси, а суки у чомусь, як люди.
Голос зламався і гримнув додолу криком –
це нелюдське,
людського зосталося мало -
погляд у небо з розчахнутих євровікон.
