коли б’ються об щоки темні слизькі хвости,
відчуваєш: ця ніч безводна, а більш – бездонна,
відчуваєш в плавцях наспинних мости понтонні,
ті, які пережити – неначе переплисти…
коли роки задкують, неначе дрібні рачки,
а в очах запікається місяця чорне срібло,
з прибережних коряг ти минеш у нічне безриб’я,
розігнувши ці води, неначе потрійні гачки
щоб відчути: ці ріки, ці верби, усе це – ти,
щоб молитись, допоки стане тобі безсоння,
за рибалок нічних і важкі, ніби час, понтони,
доки спини сомові будуть цей світ нести
