У пам'яті моїй зринають
місця де довелося буть.
Калейдоскопом пропливає
й торкає серце щемна суть.
З розрізнених картинок-ниток
у мозаїчнеє панно
моєї власної Вкраїни
живе сплелося полотно.
Закопчений і сірий Харків,
I місто-сад Дніпропетровськ.
Маленькі михнівські купальні
і крихітний Камський ставок.
Дніпрове плесо широченне..,
Херсонські дивнії сади..,
луги і хащі Придесення..,
і холминських лісів гриби..,
поля Черкащини безмежні..,
круті Дністрові береги..,
карпатські пагорби бентежні
й Глибоки рідної горби..,
Сула зміїться мальовничо..,
і каламутний завжди Прут..,
гул Черемоша войовничий..,
дзвінкі джерельця там і тут.
Помпезний, величавий Київ..,
Носівка довга в три кінці..,
І Луцьк цнотливий, хоч і сивий..,
і наш Париж – це Чернівці...
Ще згадується львівська кава.
Із Хуста батьків капелюх..,
всі їдуть з Києва з тортами..,
в Донецьку – антрацит й матюк.
І цукор-рафінад в Полтаві..,
а в Сядрино – відмінний льон…
І Ніжин з двадцятьма церквами.
І ніжний лубенський прокльон…
Усе це рідне до загину.
Це навіть з часом не минЕ.
Люблю я щиро цю країну,
що є частиною мене.
