Тож іди. Чому зупиняєшся?
Чому знов простягаєш руки крізь сни
так благально?
Чому досі чую твій клик?
Голос твій так манить,
що здається, я вийду з своєї стіни
й за відлунням його
розбіжусь босоніж
по мокрому, тлінному листю.
І вже вкотре ця ніч всіх Святих -
вранці знову розтане, мов тінь;
фіміамом і воском запалених свіч
нерухомо зависне цей день лиш на мить -
і вповзе у затишшя темнОти.
Паде сніг -
ніби тихе дійство-балет,
мов Жізель, що кружляє довкола.
І дерева поволі струшують з себе мідь -
вони майже вже голі, прозорі
затерпають в смиренній скорботі.
То ж для чого казкові ці сни?
Та ілюзії, що все знов, як колись?
А може, потрібно розкаяння?
Розбиваються вщент усі мої думки.
О, цей давній-прадавній лукавий змій,
що ніби вчора зняв свою шкіру:
ще на пальцях від луски його блиск -
гріх, що не зник,
виїдає з середини:
він і досі живе іще в пам'яті.
Як же не знати мені,
що збіліла, посивіла ця ніч
не відпустить тебе,
що не вернешся з неї ніколи?
Тож іди і не клич.
За тобою не видно слідів -
Я не знаю до тебе дороги...
