самотність тихо прикрила двері
і крила її як ковдра огорнули мене
напившись до смерті - моя о ти Мері!
забув я про все, про все незимне.
та навіщо о ті мрії буденні про світ?
якщо місяць далеко, і зорі згасають
і в темряві правду шукать? запоповід
чий? мій? - мої тіла його не мають..
давай запалимо свічки на свіжих ідеал
і помолимось богам добра і зла
кинем на могилу свій-чужий метал
а потім? потім тиша - повна німота...
за нас забули - моя о ти самотня мила
що крила як оті лелеки білі, а може чорні
хоча навіщо говорити мене ж ти вбила
поглядами в душу, та я простив, о ні!
я повернусь, як тихий дощ веснянотеплий
в маленьких крапельках краси
ти ж кажеш - ти як твоя Мері - мертвий, злий
а я ж лише самотні відблиски роси...
