Я вип’ю твою кров немов солодкий трунок,
а потім викину на вулицю. Ти ж просто важіль
приємний, гарний, та все таки із гуми,
я ж потребую живі душі – справжні…
я тінь твоя, своя, я наче ніч, я небо, а небо як -
як подих: холодний, стомлений, ранковий…
дивлюсь на тебе, на тобі ж смерть висить - це знак
та не втечеш від мене трояндовим мигдалем знову.
це світ, це темрява, це ти, це я, це зло, де та різниця
яку у серце мені встромляєш чим душ гостріше?
Лиш посмішка моя тендітно блідолиця,
На випий чай, ти вже не тут - це все - це відчай.
