Але ж хіба розпутства – це вправи з каяття?
М.Кундера «Книга сміху та забуття»
Я пила його очі, як мангуста п’є яйця гадючі.
Я була не під ним, а на ньому, як на античнім щиті.
Попередить забула, що Пан – не Амур в мене влучив,
й не в коханні відкритись я мала оце наметі,
не його цілувати сьогодні найдужче хотіла.
Тільки, як об наждак, здерла губи об шкіру чужу.
Я не поряд була – я над ним, розіп’ятим, летіла,
бачачи з висоти своє тіло і спільну жагу.
Так, жага була спільна, та нас поєднав не інстинкт,
не пульсація крові, не видих короткий, не доторк.
Я хотіла себе осквернити, а він відділив,
наче вухо Вінцента, від слів тих єдине – «я хочу».
Від чуттєвих прологів далека, лишалась до рухів німа,
наче в кров мені вкинули м’яту, а в думки – цинамон!
І згадавши сцену з Кундери, я збудитись зумію сама,
а збудившись, зіграю стакато твій такт і понижу твій тон,
поділю на октави, підкорю метроному, піаністу-невдасі
чорно-білою плівкою попід пальці тебе простелю.
Ще – позбавитись змушу від згадок про розкоші наші,
й голизну загорнувши у сутінок, врешті піду…
Не лишивши ні бризків шаленства, ані обіймів
колись, може й коханцю, а нині нотній химері.
А тому, кому справді належу, зізнаюсь, що винна
в зраді з пристрастю музики й талантом чеха Кундери.
