Небо розірване навпіл,
Сонце кров’ю кипить,
Ревом наповняються священні води,
Від людських гріхопадінь.
Те покаяння в обрядах молитов,
Та щирість в словах –
Суїцидна міра на устах,
Пекло зводить віру на мостах в небеса,
Ваших зрадливих, безбожних серцях.
Це початок – війна,
Час косовиць великого зла...
Божі діти, що калічать Святі завіти,
Мародери віри, що не знають поклонінню міри,
Взивають на марне во Його Ім’я ,
Чи шукають правди долі в знаках сузір’я,
Довіряючи життя «бабі-ворожіння»…
Ось Ми такі вдячні Божі творіння….
Ми рвемо неподільні, вічні Небеса,
Чекаємо в чудеса…?
Істину не прийняти нам як дитині,
Нам легше блукати в її лабіринтах тині,
Яка так старанно творить наше буття,
Чи буде нести що нам в небуття..?
Ми складаємо закони,
Для чого нам ті написані канони?
Вилазимо на зігнилі трони,
Вдягаємо ржаві корони,
Гроші стали перепусткою в боги,
Купляючи моралі роги,
Які з добром, любов’ю в нас дороги..?
Клеймо у серці «сам для себе» - поставили пороги…
Перетнути їх до слів допомоги,
Долають неминучі погребальні дзвони….
Хмародери – мародери віри,
Чи ми ще люди, чи вже звіри?
Історії обпалі цвіти,
На місці нас ростимуть інші квіти?
Чи буде де?
Ці зерна нові просівати?
Чи час іти…чи час вмерати…
Хмародери….час свій світ міняти…
