По срібній нитці на Землю
Бог іде…
Вклоняються трави і хилять
дерева віти…
Ви чуєте, люди!? Бог наче
Дід мій…
Усміхнений, босий іде
по ріллі…
А з берега – вітер на радощах
Сльози нагнав…
І хмарою впавши на хриплі груди
Плакав…
Господь, наче дід мій, покійний,
Казав:
«Сину… іду подивитись на хату»
Отак і пішов…
По нитці… у жмені набравши ріллі.
(Смішний! )
Надумав у небі на весну саджати…
Ви бачите, люди?! Падає сніг?..
Ні.
Земля білим коливом кутає
хату...
*****
Я напишу тобі про ЖІНКУ.
То слухай:
бачиш, оту, що в чорному
одязі земляному –
Не бачиш, не видно?
А й справді – її ж поховали
учора.
А ту, що поруч стоїть? –
Посивіла. О… як збіліла
за цих кілька діб,
що всоталися в сотні таких
як вона - дорослих сиріт.
Ти ж бачиш ЇЇ?
А ти-но повів би таку у ложе,
А ти-но горнув би таку до серця?
О ні…
Бо! виглядаєш іншу -
(що третьою є)
народжену цими двома…
О Боже!!!
Та ось вона я –
народжена цими двома:
із крові, що згустками кольору
мертвої плоті згодовує землю.
Та ось вона я –
ОТА,
що матір‘ю зветься мені
сивокоса заплакана жінка.
Та ось вона я –
Та третя, народжена
цими двома як закляття
на вічну тривалість роду…
тому ти завжди стережись –
бо одяг її - земельний,
а волос її – зі срібних,
бо серце у неї ЖІНКИ,
що з мертво-живих.
