Ловлю твій запах на своїй канапі.
Сонце лоскоче за вухом, цьомає в лапи.
Знову без тебе треба вчитися спати,
Пити самотнє вино в березневій прокуреній кнайпі.
В цій нереальній кімнаті під дахом
Ми могли б жити, як первісні птахи,
Вгості пускати квіткарок, дітей і монахів,
Щоб змили змандровані ноги від пороху й праху.
Дерего й глина поглинуть сліди і знаки...
Де починається день і дива, побачимо зранку.
І гратимуть пальці по тілу весняну сонату.
І врешті повіриш, що можна так вічно кохати.
